Життя художниці, доньки й онуки художників

   У каліфорнійському містечку Монтейн-В’ю відбулася зустріч із видатною художницею із мистецького роду Катериною Кричевською-Росандіч, яка живе поряд із нами, у хаті, що має вже майже півстоліття. Улаштував зустріч Владислав Воскресенський. Був також присутній Леонід Василенко, мистецький дилер із Сакраменто.

   Катерина Кричевська більше відома на Батьківщині, ніж сучасному поколінню українців Америки, хоча відвідала Україну лише раз — 1993-го, рівно через 50 років після того, як 17-річною втікала з батьками з охопленого війною Києва. Сидячи в колі кількох сивих імміґрантів, багато з яких знають її впродовж десятиліть, і переважно молодих людей, котрі лише нещодавно переселилися з України, я слухала її рівну розповідь про подорож через буремне ХХ ст.

У свої 86 років Катерина Кричевська виглядає значно молодшою, а глибокі чорні очі світяться невичерпною енерґією. Пані Катерина досі малює, улаштовує виставки-продажі своїх полотен і листується. Зі всім світом. Майже десять листів на тиждень. Зізнається: для листування не визнає ані Інтернету, ані друкарської машинки — листи мають відображати не тільки душу, а й унікальний почерк руки.

«Я зберегла українську мову завдяки величезному листуванню, — відповідає пані Катерина на запитання одного з присутніх на зустрічі. — Поки рука може рухатися, пишу. У мене є кореспонденти з України, а також із Америки, Австралії та Європи. Є люди, яких я ніколи не бачила. Не всі — українці. Головне — за духом близькі. Нас єднає мистецтво. Завжди знаходжу в людях щось цікаве».

Є серед респондентів товариш її колишнього однокласника — із київської школи № 61. Там тепер влаштовано «куточок» Катерини Кричевської. Висять її картини, є її книга «Мої спогади». Пізніше п. Катерина за допомогою свого чоловіка Драґо Росандіча переклала її та видала англійською мовою; п. Катерина подарувала мені англійський варіант: Kateryna Krychevsky-Rosandich, Recollections Of A Life, 2010. А спогадів іще не на одну книгу набереться…

Катерина Кричевська — художник у третьому поколінні. Її дід Василь Григорович Кричевський (1872—1952) був знаним архітектором і малярем. Він працював також художником у багатьох кінофільмах, зокрема «Тарас Шевченко» (реж. П. Чардинін, 1926), «Звенигора» (О. Довженко, 1927),«Назар Стодоля» (1936), «Сорочинський ярмарок» (перший в Україні кольоровий фільм, 1939) тощо. Та найбільше уславився він тим, що є автором сучасного Герба України — Тризуба. Його затвердила Центральна Рада 1918 року.

Народився Василь у селі Ворожбі (тепер — Сумської області). У книзі спогадів п. Катерина розповідає його незвичайну історію. У ХІХ ст. граф Щербатов, посол Росії до Абіссінії, одержав від правителя цієї країни подарунок — семирічну дівчинку. Граф виховав і вивчив її й одружив з управителем одного зі своїх маєтків в Україні. Батько Василя, Григорій Якимович, був по матері потомком цієї абіссінсько-української родини. У Маври (так назвали абіссінку) було дві доньки, від них пішли дві лінії роду. У третьому поколінні з’явилися Василь Григорович Кричевський і Варвара Іллівна Марченко, дідусь і бабуся Катерини, між собою — троюрідні брат і сестра. Вони мали двох синів: Василя (батька Катерини) і Миколу. Із батькового боку походження Григорія Якимовича теж є незвичайним. Сімейна легенда каже, що маленьким хлопчиком його було десь знайдено російськими солдатами. Його зробили «сином полку», виростили та вивчили на фельдшера.

Василь Григорович Кричевський еміґрував під час Другої світової до свого сина Миколи, який від 1920 року жив у Парижі; згодом Василь переїхав до Венесуели. Похований у Нью-Джерзі. На його честь в Україні випущено марку з портретом.

Син Василя й батько Катерини — Василь Васильович Кричевський (1901—1978) — починав свою кар’єру художнім директором на Одеській кіностудії від її перших фільмів, а з кінця 1920-х до 1940-х рр. співпрацював з Олександром Довженком як художник-постановник фільмів. Він, зокрема, був художником-постановником першого, чорно-білого варіанта «Сорочинського ярмарку» (1926). Загалом Василь Кричевський узяв участь у п’яти фільмах Довженка, розповіла п. Катерина. А за «Вікіпедією», він був художником 16 фільмів.

Батько і мати Катерини познайомилися в Києві, у художньому інституті. Змалечку вона виїжджала з батьками на етюди та на кінозйомки. Коли їй було чотири роки, їздила з батьком на зйомки «Сорочинського ярмарку». Тут, у мальовничому селі й на самому ярмарку, зароджувався потяг майбутньої малярки до пейзажів і колоритних портретів, виконаних аквареллю й олією.

Вона завжди хотіла малювати так, як її дядько Микола Кричевський. Він учився в Празі, згодом переїхав до Парижа. Микола був професійним художником і відправляв деякі свої картини в Україну — своїй мамі Варварі. Варвара ризикувала: НКВС часто мав із нею розмови про ці полотна та про Париж. Проте баба Варвара зберігала картини сина. У неї їх і бачила маленька Катруся. «Вони — живі, не мають пропаґанди», — сказала якось вона.

Тому 1943-го Катерина вмовила батьків виїхати з Києва на Захід. Довго вмовляти, утім, не довелося. Попри всі успіхи батька на кіностудії родина жила в постійному страху. «Стіна нашої квартири межувала зі стіною помешкання, де жив управляючий будинку, — каже п. Кричевська. — Батько тримав коло свого ліжка маленький чемоданчик із речами першої необхідності. Коли НКВСівці майже щодня приходили до нашого дому, щоби когось заарештувати, вони насамперед ішли до «управдома», а ми чули їхні звуки й швиденько вдягалися, чекаючи, що одного дня настане наша черга». Вона розповідає також, як художня комісія відхилила картину її мами «Колгоспні корови», бо в неї корови були різноколірні, а «колгоспні корови — усі однакові» — так їй сказали.

Отже, у лютому 1943 року, скориставшись підробленими документами, якими їх забезпечив Фріц, один із небагатьох порядних німців (він і надалі їм допомагав), Катерина з мамою Оленою й батьком Василем вирушила в невідомість. Спершу були Львів, Прага, де Катерина ходила до художньо-промислової школи. Проте довелося їм і звідти перебиратися — спочатку до Відня, який щодня бомбарбували американці, а щоночі — англійці; потім — Бреслау (зараз Вроцлав, тоді — німецька земля). Тут їх кинули до «трудового» табору. Фріц знову допоміг їм — виробив фальшиві документи. Вони втекли з табору майже перед приходом Радянської армії. Це означало для них нову подорож — із радянської окупаційної зони до американської, через усю Німеччину, де — товарняками, а де — і пішки, із ночівлями в лісі та на харчуванні сухим горохом.

В американській зоні їх ледве не видали радянській репатріаційній комісії: згідно з договором союзників зі Сталіним, усі особи, народжені на території СРСР, підлягали поверненню «на Батьківщину». Лише завдяки ризикованому маневру (Катерина перекинулася кількома чеськими словами з одним із членів комісії, і їм повірили, що вони із Чехії) удалося уникнути сталінського «раю».

Чотири роки жили в Гейдельберзі — Катерина відвідувала лекції в славетному університеті, хоча на повноцінне навчання не мала грошей. І ось 1949-го — подорож, уже остання, через океан. Америка, спочатку — Сан-Франциско, «еміґрантська» праця домогосподарки, потім — постійна робота клерком у Pacific Fire Rating Bureau, бюро з оцінювання рівня пожежної безпеки будівель. Її боси були настільки доброзичливими, що відпускали молоду жінку, зберігаючи за нею посаду, на скільки вона захоче. Зокрема, у мандрівку до Нью-Йорка 1955 року, яка тривала рік і принесла їй перший успіх у мистецтві.

У Нью-Йорку Катерина познайомилася зп. Соневицькою, діячкою діаспори. Вона влаштувала Катеринині чотири акварелі Нью-Йорка на щорічній виставці українських митців — і всі продалися! Катерину також запросили розписувати українські церкви в штаті видатні художники Святослав Гординський і Яків Гніздовський.

Того ж року здійснилася її юнацька мрія — до США приїхав на відвідини її омріяний дядько Микола, із яким вона мала надзвичайно творче спілкування. Навчилася також розуміти абстрактне мистецтво. Однак малювала все життя романтичні пейзажі та портрети.

Трохи згодом, 1959-го, Асоціація українських художників США влаштувала в Нью-Йорку її першу особисту експозицію (того року Катерина подорожувала Європою й привезла великий «урожай» власних творів). Відтоді її виставки відбуватимуться реґулярно — у Нью-Йорку, Чикаґо, містах Канади та й у Каліфорнії, на землі, де їй судилося оселитися.

«Я — реаліст-романтик за натурою та як художник. Мені здається, мистецтво має бути чесне. Воно може бути абстрактним, реалістичним, імпресіоністичним — головне, щоб у творі відчувалася душа. Не визнаю нахабства в мистецтві», — розповіла вона на зустрічі в Монтейн-В’ю, відповідаючи на запитання, як художниця ставиться до сучасного мистецтва.

Що ж, в українському мистецтві Катерина Кричевська не визнає того, що сама визначає як «провінціалізм». Зокрема, вона не любить, коли каталоги її робіт оздоблюють, як пише вона в книзі, «забавними «вишитими» полями, які начебто показують моє українське коріння»: «Фольклорне мистецтво є частиною культури будь-якої країни, і я люблю українське фольклорне мистецтво, як і українську кухню, й українські народні пісні. Проте все повинне займати своє місце, і пхати борщ, вишивку й інші атрибути «українства» в сучасні презентації художніх витворів є якимсь «провінціалізмом». Поволі деякі люди почали розуміти це».

Справжнє мистецтво завжди було з нею. Батько все життя малював, теж переважно пейзажі та портрети, а ще карикатури. Мати по приїзді до США також заробляла на прожиття родини — шитвом і унікальним полтавським мистецтвом — «вирізуванням» на тканині візерунків, це щось схоже на мереживо, але дещо відмінне. А Катерина після народження доньки живе виключно своїм малярством.

В американських галереях Катерина зіштовхнулася із «чоловічим шовінізмом». Іноді галереї навіть улаштовували їй one-man show, незважаючи на те, що вона є зовсім не man. «Я двічі відмовилася від виставок через те, що галерея хотіла зробити їх під «чоловічим» визначенням», — зазначає художниця у своїй книзі.

До глибини душі зворушила п. Кричевську подорож в Україну 1993-го. Молода ще тоді держава, спрагла зустрічей зі своїми співвітчизниками з-поза «залізної завіси», вітала її зі захватом. Деякі старі друзі пам’ятали її з юності; палко її прийняли й працівники київського музею мистецтв і краєзнавчого музею в Полтаві.

Відтоді Катерина Кричевська реґулярно дарує музеям України художні роботи — свої акварелі й олії та твори її знаменитих родичів. 2003 року друга родина діда Василя, що замешкала у Венесуелі, передала Україні багато творів Василя Григоровича Кричевського. У музеї в Лебедині під експозицію Кричевських віддали цілий зал. Роботи художниці можна побачити також в українських музеях Нью-Йорка та Чикаґо.

Її чоловік Драґо Росандіч — народжений у Лос-Анджелесі, а його батько, відомий скульптор, приїхав до США з Хорватії. Донька Лада продовжує мистецьку справу, щоправда, на відміну від мами, яка не визнає комп’ютера, Лада є комп’ютерним графіком.

А чоловік Лади, Гарольд Шапелгауман, є пожежним і головою спецзагону з пошуку та порятунку в надзвичайних ситуаціях. Коли сталася трагедія 11 вересня 2001-го, він негайно вирушив до Нью-Йорка й брав участь у розчищенні завалів. Гарольд перебував зі своєю командою також у Новому Орлеані після катастрофічного урагану «Катріна», пише пані Катерина в книзі. Зараз він є головою пожежної команди містечка Менло-парк. Їхня донька Меґан уже також пробує свої сили в малюванні. 31 жовтня їй виповниться 13 років.

Отак почалася на українській і продовжується на американській землі славна династія митців з України Кричевських.

 Надія Банчик [http://meest-online.com/?p=16230]