CТІНА ГОНЧАРНОЇ СЛАВИ УКРАЇНИ. Одним із посутніх кроків на цьому сповідальному шляху стало відкриття після вернісажу «Гончарних ВІЗІЙ країни» СТІНИ ГОНЧАРНОЇ СЛАВИ УКРАЇНИ. Стіна не випадково постала в Опішному: окрім того, що це загальновизнана столиця українського гончарства, там знаходиться, як уже неодноразово мовилося, найвидатніша гончарська споруда – «Будинок Кричевського-Лебіщака». У ній бували й творили видатні постаті українського мистецтва, культури, історії.

   Коли мова заходить про СТІНУ як об΄єкт паломництва чи туризму на початку ХХІ століття, у пам΄яті одразу ж зринає передовсім СТІНА ПЛАЧУ в Єрусалимі, що є залишком західної частини зовнішнього муру навколо Храмової гори, де стояв Другий Храм, зруйнований римлянами 70 року н.е. Унікальною історичною пам΄яткою є й ВЕЛИКА КИТАЙСЬКА СТІНА, яка захищала Китайську імперію від нападів кочових племен. Сумною пам΄яткою новітнього часу стала БЕРЛІНСЬКА СТІНА. 2000 року на Монмартрі в Парижі відкрито СТІНУ КОХАННЯ, на якій 311 мовами написано «Я тебе кохаю».

Стіна Плачу (фрагмент). Єрусалим, Ізраїль. 37-4 рік до н.е.

   Значення найбільш відомих у світі «стін» різне: фізичний захист території від ворогів і символ могутності (Велика Китайська стіна), опора храмого пагорбу й символ віри (Стіна Плачу), поділ одного народу й одного міста на дві частини за окупаційною належністю, втілення жорстокості й загарбання, символ Холодної війни (Берлінська стіна), уособлення романтики й центру світового кохання (Стіна Кохання). Вони різні за довжиною, площею. Скажімо, довжина Великої Китайської стіни – 6259 км, Берлінської стіни – близько 43 км, тим часом як площа Стіни Кохання складає всього лиш 40 квадратних метрів. Стіну Кохання створили три художники, а інші знамениті стіни зводилися працею тисяч людей.

   СТІНА – одна з визначальних категорій філософії виживання. Стіна як основа захисту життєдіяльності людини; СТІНА як останній прихисток, надія на виживання і СТІНА як нагадування про духовне начало СВІТУ. Адже ДУХ завжди сильніший за грубу фізичну силу, за культ технократизму. Сучасна Україна слабка, бо в ній відсутній культ культури, освіченості, мистецтва. З огляду на це, Держава має зробити акцент на духовній складовій свого поступу.

   Однією з найновіших стін у світі стала СТІНА ГОНЧАРНОЇ СЛАВИ УКРАЇНИ. Це одна з цеглин у розбудові Великої Української Держави. Вона постає своєрідним орієнтиром і нагадуванням, камертоном, еталоном для звіряння правильності національно-культурного відродження. Це стіна не плачу, а слави, гордості, національної величі. Місце спогадів про минулу славу й мрій про прийдешнє! Місце гончарного, керамологічного й культурного паломництва українців! Стіна як місце для образíв, вівтар національних героїв і гончарських подвижників.

Берлінська стіна (фрагмент). Берлін, Німеччина. 1961−1962

    Тривалий час в Україні переважно плакали, згадуючи трагічні події української історії. Нині ж ми, навпаки, прагнемо більше радіти з приводу того, що в літописові українського буття є не лише трагедії, рокові помилки й незворотні втрати, а й багато радісних переможних подій, явищ, постатей, які заохочують нас, нині сущих, до подвижництва в ім’я духовного відродження України. Одним із таких славних феноменів в Україні була діяльність у Опішному гончарних шкіл, а згодом артілі, заводу «Художній керамік» у будівлі, зведеній за проектом академіка Василя Кричевського впродовж 1914–1916 років. Через неї пройшли найвидатніші постаті української культури, найвидатніші творці й діячі вітчизняного гончарства.

Стіна Кохання (фрагмент). Париж, Франція. 2000

Ми, опішняни, співробітники Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному та Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України одного дня прозріли: адже в нас є об΄єкт особливої гордості національного значення, унікальна пам’ятка, яка уособлює собою духовний поступ України впродовж усього ХХ століття. Її стіни пам’ятають постаті не лише Василя Кричевського, а й Опанаса Сластьона, Єлизавети Трипільської, Миколи Самокиша, Порфирія Мартиновича, Леоніда Позена, Олександра Довженка, багатьох інших відомих творців новітньої української культури ХХ століття. Там творили видатні постаті українського гончарства: Федір Чирвенко, Іван Гладиревський, Василь Поросний, Іван Білик, Михайло Китриш, Василь Омеляненко, Гаврило Пошивайло, Олександра Селюченко…; технологи-керамісти Юрко Лебіщак і Осип Білоскурський. Сюди протоптали дорогу багато інших гончарних родів України. Там навчали дітей гончарству впродовж майже століття. Це унікальний гончарний осередок, де впродовж понад століття існували гончарні школи. Перша з них була й першою в Лівобережній України. Її було засновано на цьому ж місці 1894 року. В Опішному навчалися талановиті діти з інших осередків гончарства, які згодом у ріднокраї продовжували свою гончаротворчу місію. Тому унікальне значення земської будівлі в українській культурі саме й визначалося діяльністю мистців і гончарів, які сходилися в цьому земському будинку. Проте колишній тоталітарний режим культивував безпам΄ятство українців і всіляко знищував пам΄ять про їхніх подвижників.

Велика Китайська стіна (фрагмент). Китай. VII−XVIстоліття

    Саме задля відновлення пам΄яті про минулу славу України Інститут керамології спільно з Музеєм-Заповідником вирішили робити не чергову стіну плачу, а започаткувати СТІНУ ГОНЧАРНОЇ СЛАВИ УКРАЇНИ. Було вирішено, що на ній будуть бронзові меморіальні дошки, присвячені видатним творцям і діячам української культури, які сприяли, допомагали гончарям, намагалися славити їх у світі, колекціонували їхні твори, заохочували їх до творчості. Також – меморіальні дошки найвидатнішим українським гончарям, які так чи інакше причетні до діяльності навчальних гончарних майстерень в Опішному, до створення світового бренду, ім’я якому «ОПІШНЯНСЬКА КЕРАМІКА».

   30 червня 2011 року СТІНУ ГОНЧАРНОЇ СЛАВИ УКРАЇНИ було відрито. Це був один із рідкісних випадків у мистецькому житті країни, коли одномоментно було відкрито шість бронзових меморіальних дощок, роботи відомих українських скульпторів. Першими на ній увіковічили імена таких національних достойників:

Василя Кричевського (1872/1873–1952) – найбільш харизматичну постать українського мистецтва ХХ століття, видатного українського архітектора, живописця, графіка, художника декоративно-ужиткового мистецтва, сценографа, першого художника українського кіно, мистецтвознавця, педагога, колекціонера, одного із засновників Української академії мистецтв, фундатора стилю українського модерну в національній архітектурі, автора дизайну національного герба України «Тризуб», Почесного члена Вільної української академії наук у США, академіка, професора, доктора мистецтвознавства, заслуженого діяча мистецтв України, автора проекту будівлі колишнього Опішнянського гончарного навчально­-показового пункту Полтавського губернського земства (1914–1916), який упродовж 1902–1916 року неодноразово бував у Опішному, де по кілька місяців жив, спілкувався з місцевими гончарями, учився в них гончарювати, залучав їх до оздоблення спроектованих ним будинків в українському архітектурному стилі, сформував найбільшу на початку ХХ століття приватну колекцію опішнянської кераміки.

Автор: народний художник України, заслужений діяч мистецтв України Василь Ярич (Львів, 2011).

Єлизавети Трипільської (1881–1958) – першої в Україні жінки­-скульптора, яка започаткувала національний характер української скульптури; уродженки Опішного.

Автор: народний художник України, заслужений діяч мистецтв України, професор Іван Самотос(Львів, 2011).

Сергія Васильківського (1854–1917) – видатного українського живописця, автора численних живописних полотен із пейзажами й хатами Опішного, який упродовж 1900–1916 років неодноразово бував у Опішному, де спілкувався з місцевими гончарями.

Автор: народний художник України, заслужений діяч мистецтв України, професор Іван Самотос(Львів, 2011).

Опанаса Сластьона (1855–1933) – видатного українського живописця, графіка, архітектора, мистецтвознавця й етнографа, одного зі співзасновників українського архітектурного стилю, який неодноразово бував у Опішному, де спілкувався з місцевими гончарями; мав псевдоніми «Опішнянський гончар», «Гончар».

Автор: заслужений художник України, доцент Микола Білик(Київ, 2011).

Юрка Лебіщака (1873–1927)– видатногоукраїнськоготехнолога­-кераміста, завідувачаОпішнянського гончарного навчально­-показового пункту Полтавського губернського земства (1912–1921).

Автор: народний художник України, заслужений діяч мистецтв України, кандидат мистецтвознавства, професор Володимир Одрехівський(Львів, 2011).

Остапа Ночовника (1853–1913)– видатного українського гончаря, творця барокової глиняної скульптури; уродженця Міських Млинів.

Автори: народний художник України, заслужений діяч мистецтв України Юлій Синькевич та заслужений художник України, академік Академії мистецтв Казахстану Лев Синькевич (Київ, 2011).

Кожний скульптор-автор меморіальної дошки прагнув якомога цікавіше відтворити образ видатної постаті, прикрасити площину елементами орнаментів стилю бароко, архітектурного стилю українського модерну.

       Першою відкрили меморіальну дошку академіку Василю Кричевському, який на початку ХХ століття натхненно утверджував національний стиль в українській архітектурі. Найвидатніше його творіння знаходиться недалеко від Опішного, у Полтаві. Це будівля колишнього Полтавського губернського земства, а нині Полтавського краєзнавчого музею. Мешканці Опішного гордяться, що Василь Кричевський долучився й до проектування будинку в їхньому козацько-гончарському містечку. Будівля була призначена для виробничої діяльності. Тому має свою особливість, яка відрізняє його від будинку Полтавського земства. Там мали засідати земці; звідси – й більше пишності, більше урочистих моментів у архітектурі й оздобленні. А тут мали навчатися гончарству діти, насамперед, діти опішнянських гончарів. Символічно, що меморіальну дошку на честь свого дідуся відкрив онук видатного МАЕСТРО Василь Лінде-Кричевський. Решту дощок відкривали один із скульпторів-авторів, доцент Київського державного інституту декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука Микола Білик та Куратор робіт із виготовлення меморіальних дощок, зберігач Відділу фондової роботи Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному Ірина Іващенко. Меморіальні дошки Єлизаветі Трипільській, Юрку Лебіщаку й Остапу Ночовнику встановлено вперше в Україні.

Кожного року Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному планує відкривати по кілька меморіальних дощок. Гадаю, що за десятиліття постане щонайменше 30 дощок на цьому величному будинку. Вони делікатно монтуватимуться на стіні, таким чином засвідчуючи, хто з видатних постатей України долучився до духовного поступу нашої ГОНЧАРНОЇ СТОЛИЦІ. Ще Музей-Заповідник вирішив, що на цьому будинку будуть твори передовсім скульпторів – народних художників України, щоб кожна меморіальна дошка була не лише бронзовою ознакою чиєїсь величі, але й щоб за нею стояло шановане ім’я сучасника, здобуте багаторічною творчою, мистецькою працею.

     Меморіальні дошки споріднені з фотографіями.І не тільки тому, що їх образи скульптори часто створюють на основі фотографій. Так само, як фото фіксує мить життя, так і дошки закарбовують мить історії, довжиною в ціле життя! Фото увіковічнює мить на тлі доби, а дошка – своєрідний підсумок доби (пік доби), уособлений у окремих видатних постатях. Дошки – це віхи нашої духовної й культурної історії, карбовані міти пройденого шляху, вузлики (образú) на пам΄ять. Щоб не були наступні покоління без-батченками! Щоб задумувалися прийдешні покоління про місця на землі, які стають знаковими присутністю видатних особистостей!

Фрагменти церемонії офіційного відкриття на «Будинку Кричевського-Лебіщака» СТІНИ ГОНЧАРНОЇ СЛАВИ УКРАЇНИ. Меморіальні дошки й таблички. Опішне. 30.06.2011. Фото Тараса Пошивайла.